В умовах російської агресії культурна спадщина України зазнає системного фізичного знищення, вандалізму та незаконного привласнення з боку країни-агресора. За даними Міністерства культури та інформаційної політики України за період з 24 лютого 2022 року до 25 березня 2024 РФ зруйнувала або пошкодила 1046 пам’яток культурної спадщини. З них національного значення – 128, місцевого – 848, щойно виявлених – 70. Це – постійна загроза все новим об’єктам культурної спадщини, що не може бути нівельована традиційними засобами захисту. Знищення спадщини внаслідок російської агресії це не лише проблеми фізичного збереження: погіршення мобільності та соціального благополуччя, масові переміщення населення всередині та за межами країни – все це як ніколи гостро ставить питання надійного та постійного доступу громадян до української культурної спадщини.

Сучасні цифрові технології стають тим інструментом, який дозволяє зменшити небезпеки цих загроз та зберегти культурну спадщину. Цифрові технології, зокрема лазерного 3D-сканування та фотограмметрії, стали широко використовуватись для документування зруйнованих або пошкоджених об’єктів культурної спадщини та фіксації російських злочинів у цифровому форматі. Це також дозволяє сформувати базу достовірних даних для подальшого відновлення зруйнованих об’єктів після завершення війни, притягнення винних до відповідальності та підвищення свідомості громадськості про наслідки військових дій в Україні.

Оцифровані об’єкти культурної спадщини це не лише про «збереження», але і про перспективи «розвитку» – завдяки комп’ютерній графіці оцифровані об’єкти можуть широко використовуватись в кіно і ТБ, при розробці комп’ютерних ігор та мультимедіа (VR worlds).

Хоча більшість наявних експертних зусиль зосереджені на питаннях застосування технологій оцифрування, визначення статусу отриманих копій чи забезпеченні доступності культурної спадщини для споживачів, однак важливим питанням в сучасному світі стає безпека цих даних, впровадження заходів кібербезпеки для установ які створюють або зберігають культурну спадщину. Організації, що здійснюють оцифрування і подальше збереження об’єктів культурної спадщини піддаються тим самим загрозам, що і будь-які інші організації державного чи приватного сектору: DDoS-атаки, фішингові атаки, атаки за допомогою вірусів-вимагачів (чи їх версії – viper’ів) тощо. Наразі держава не має чітких правил та настанов для організацій культурних індустрій щодо тих практик кіберзахисту, до яких вони, організації, мають вдаватись (в т.ч. із врахуванням обмежених бюджетів). Інформаційні системи організацій культурних індустрій, відповідно до чинного українського законодавства, не відносяться до жодного з секторів критичної інфраструктури, а отже держава не встановлює щодо них обов’язкових правил кіберзахисту і не контролює якість побудованих систем кіберзахисту.

Державні органи та громадянське суспільство вже роблять перші кроки на шляху оцифрування культурної спадщини. Низку ініціатив з оцифрування започатковано Українським культурним фондом, місцеві адміністрації (зокрема Київська, Львівська, Волинська) активно працюють над оцифруванням об’єктів культурної спадщини в межах їх регіонів. Однак вже зараз можна відмітити декілька невирішених проблем, які стримують цілісний підхід держави до цієї сфери:

  • Невідповідність нормативної бази сучасним викликам.
  • Відсутність національної стратегії оцифрування.
  • Брак фінансування процесів оцифрування.
  • Відсутність “центральної точки доступу” до оцифрованих надбань.
  • Неоднозначний юридичний статус оцифрованих об’єктів та передача їх державі.
  • Слабка інтегрованість в європейську практику.

Цілісна державна політика в цій сфері позитивно вплине на вирішення вказаних проблем та дозволить всім зацікавленим стейкхолдерам ефективно взаємодіяти між собою заради досягнення спільної мети.